І СТАВ ЛЮДИНОЮ…

Body: 

Як неможливо уявити собі світло без джерела, з якого воно поширюється, так усвідомити повноту Божественного одкровення неможливо без визнання події втілення Господа нашого Ісуса Христа. Різдво Христове для православних християн усього світу — це дійсність виконання Божої обітниці про пришестя Месії — Спасителя людей. Треба справедливо зауважити, що саме Різдво більшістю людей сприймається як відправна точка домобудівництва Божого. Згадування Воскресіння Христового, яке червоною ниткою проходить крізь усі богослужіння протягом року, являє торжество звершене, натомість Різдво Господнє попередньо виявляє служіння Сина Божого, «Котрий народився від Діви і з людьми пожив» — при співі ангельських воїнств, при сяйві слави з висот приходить у світ Владика світу, приходить як крихітне Дитя, Яке потребує захисту, турботи, але разом із цим дарує всьому сущому Свою Божественну опіку.

Пришестя у світ Втіленого Бога оспівує не лише світ ангельський, але сама природа матеріальна достойно приймає надану її Творцем частку у прославленні Бога. Для нас давно уже стала невід’ємним атрибутом святкування Різдва віфлеємська зірка, котра своїм світлом вказує мудрецям зі Сходу місце, де народився Спаситель. Ця зірка, що протягом століть була предметом навіть богословських суперечок, без сумніву, є одним із найсвітліших образів християнської думки, зокрема, християнської поезії. Найперше в колядках — народних піснеспівах на честь Різдва. «Звізда ста, де Христа Невіста Пречиста — Сина родила», — співають на Галичині. Прихожанка Михайлівського Золотоверхого собору Оксана Сеньків-Генюк написала вірш-казку про різдвяну зірку. Цей твір зайняв перше місце на конкурсі різдвяних поезій. Авторка хоч і не по-богословськи, але від душі щиро говорить про віфлеємську зірку: «І назовуть Тебе Юдеї, вифлеємською зорею, бо сповістиш всім про подію — святе народження Месії». Поетична фантазія змальовує в образі зорі звістку про виконання Божої обітниці про народження Спасителя.

Наше чуттєве сприйняття й емоційне переживання свята Різдва Христового, можна сказати, мальовничо доповнює слова святих отців та вчителів Церкви. Ось, наприклад, преподобний Єфрем Сірин у тлумаченні на Євангелія так пише про цю світлу зірку: «З’явилася зірка тому, що пророкування припинилося. Йшла зірка, щоб показати, ким був Той, до Якого спрямовані слова пророків… Волхви, що вклонялися світилам, не мали б причини прямувати за Сонцем, якби зірка не привабила їх своїм світлом. Їх любов, прив’язана до світла тимчасового, привела їх до світла, що не минає».

Згідно з Євангелієм Ісус Христос народився в часи царювання імператора Октавіана Августа в юдейському місті Вифлеємі у сім’ї теслі Йосифа Обручника з Назарету від Пречистої Діви Марії, яка із чоловіком прибула до Вифлеєму для участі в переписі населення. Родина була змушена переночувати у бідному вертепі — печері, що використовувалася для сховку худоби від непогоди. Під час народження Христа над печерою зійшла та сама вифлеємська зірка, про яку сказано вище. Першими прийшли поклонитися Христу пастухи, яким про цю подію сповістив янгол, потім волхви. Волхви піднесли Христу дарунки — золото, ладан і смирну. Символічне значення цих приношень висвітлює святитель Ілля Минятій, єпископ Кернікський і Калаврійський: «Волхви, коли прийшли і побачили Божественне Немовля з Марією, Його Матір’ю, з глибокою повагою впали і поклонилися, відкрили свої скарби і принесли Йому дари — золото, ладан і смирну. Керуючись Божественним промислом, вони сповідували в Його особі: через золото — царя, через ладан — Бога і через смирну — смертну Людину. Щоб знайти Христа і ми повинні принести Йому три дари: по-перше — золото, наше серце, як золото очищене від всякого злого жадання і від всякої нечистої думки; по-друге — дух, як ладан, що запалюється любов’ю до Бога і ближнього, і як ладан, що возноситься з благоговінням «пахощі благоухання духовного»; по-третє — смирну, змертвіння плотських пристрастей з покаянням і смиренням; або інакше: принесемо Йому три дари: золото, тобто милостиню, ладан — молитву, і смирну — гіркі сльози. Волхви, після того, як поклонилися Христу, не повернулися тим самим шляхом, яким прийшли, а обрали інший і повернулися на своє місце. Ось це є самим необхідним, що повинні зробити і ми в ці святі дні. І нам не потрібно повертатися тією ж самою дорогою, якою ми прийшли; ні — змінимо дорогу, змінимо мораль, змінимо життя, — підемо іншою дорогою».

Довідавшись про народження Христа, цар Юдеї Ірод, боячись сповнення пророцтва про закінчення свого панування, повелів винищити дітей у віці до 2 років, але Христос був чудом врятований від смерті, бо праведний Йосиф з Ним і з Марією втекли у Єгипет, де перебували до смерті Ірода.

Стосовно точної дати народження у тілі Господа нашого Ісуса Христа давно велися дискусії. Та й зараз навряд чи можна сказати, що відповідь на це питання остаточна. Тим не менше, саме від події Різдва Христового ми ведемо літочислення, називаючи час після нього «наша ера». Розрахунки, покладені в основу літочислення, були зроблені в 525 році римським монахом, папським архіваріусом Діонісієм Малим, який спирався на дані Хронографічного збірника 354 року. В цьому збірнику народження Ісуса віднесено до року консульства Гая Цезаря та Емілія Павла, тобто на 1 рік н. е. Запис у Хронографі 354 р. має такий вигляд: «При цих консулах Господь Ісус Христос народився у восьмий день до січневих календ у п’ятницю п’ятнадцятого місяця».

Пізніші дослідники знайшли, що та дата помилкова — Христос народився між 748 і 749 роками римського літочислення, як на те вказує рік смерті Ірода І Великого та астрономічні підрахунки, які врахували також згадку про затьмарення місяця, про яку говорять тодішні історики. На час народження Ісуса Христа за життя Ірода І Великого вказує нам і першоджерело — Євангеліє від Матфея.

Також у Євангелії від Луки про цей час написано, що тоді відбувся перший перепис у Юдеї, а владу мав над нею намісник римського імператора Октавіана Августа — Квіріній. Про другий перепис що відбуся між 6-8 роками також згадує Йосип Флавій у Єврейській давнині.

Православна Церква традиційно звертає увагу, на умовність дати Різдва, але разом з тим це аж ніяк не ставить під сумнів історичність самого святкування. В богослужіння це свято пройшло довгий процес становлення його як окремого літургічного феномену.

Протягом трьох перших століть існування Церкви християни не мали окремого свята Христового Різдва. Можливо це було пов’язано із впливом юдаїзму — за юдейським віровченням народження людини — «початок скорбот і хвороб», а тому й недоречно виглядало святкувати на честь цього, і лише після того, як у християнські громади ввійшли греки (та інші елліністичні народи), під впливом їх звичаїв було почате святкування й Різдва Христового. Формальне ж рішення про святкування Різдва Христового 25 грудня (за юліанським календарем) було прийнято на Ефеському (Третьому Вселенському) соборі в 431 році.

На Сході Різдво довгий час святкувалося разом із святом Богоявлення 6 січня. Це свято поєднувало у собі і Христове Різдво, і Хрещення Ісуса в ріці Йордані. Називалося ж святкування грецьким словом «Епіфанія» чи «Феофанія», що означає «З’явлення» чи «Богоявлення». У перші століття деякі Церкви, а передусім Західна, з ознакою Богоявлення пов’язували не тільки Христове Різдво і його Хрещення, але й поклоніння волхвів-мудреців зі Сходу, чудо в Кані Галилейській, чудесне примноження хліба, а подекуди навіть і воскресіння Лазаря, бо всі ті події — це свідчення Богоявлення — появи Бога на землі. І якраз святкування великої кількості подій із життя Ісуса Христа разом з ознаками Богоявлення було однією з головних причин, через яку Різдво Христове стали святкувати окремо.

Вирішальну роль у впровадженні окремого свята Різдва Христового у Православній Церкві відіграли святителі Василій Великий, Григорій Богослов та Іоан Золотоустий. В Єрусалимі Різдво святкувалося разом із Богоявленням аж до 634 року. Богослужбові тексти на свято Різдва Христового уклали преподобний Роман Солодкоспівець, патріарх Герман, преподобний Андрій Критський, преподобний Іоан Дамаскин, Косма Маюмський і патріарх Анатолій. Однією із найбільших святинь на честь Різдва Христового є, безумовно, храм у Вифлеємі, збудований рівноапостольною Оленою, матір’ю імператора Костянтина Великого.

Слід зазначити, що стосовно самого змісту святкування Богоявлення та Різдва між Сходом і Заходом довго не було згоди. Навіть наприкінці IV ст., коли ці два свята вже святкувала вся християнська Церква, зміст, що вкладався в ті свята був і, до певної міри, залишився різний — на Заході 25 грудня святкували тільки день народження Христа, на Сході додавали до нього згадку про прихід волхвів і присвячували Народженню Христа нічну службу, а поклонінню волхвів день. Друге розходження виникло щодо свята Богоявлення: у латинян головна точка цього свята — прихід волхвів чи царів, а у греків цей момент зовсім тоді не існував. Греки звертають увагу тоді на хрещення Христа в Йордані, а в латинській Церкві цей факт ледве згадується. Вірменська Апостольська Церква і досі святкує ці два величні празники в один день.

Як би там не було, смисл Різдва Христового для нас недвозначно стверджує Символ віри: «Він для нас, людей, і ради нашого спасіння зійшов з небес, і воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і став Людиною».

Таким чином для православних людей Різдво належить до найбільших свят в історії людства, свято на честь того, що сам Бог, Творець неба і землі, Всемогутній, втілився, став людиною, щоб спасти людей всього світу, допомогти їм побачити правильний шлях у житті. Саме про це говорить святитель Амвросій, єпископ Медіоланський: «Браття! Зустрічаючи день Різдва Господа нашого, очистимо себе від усякої скверни гріхів, наповнимо скарбниці різноманітними дарами, щоб того святого дня було чим втішити подорожуючих, полегшити скорботи вдів, одягнути бідних… Станемо уподібнюватися до Господа».

архімандрит Лаврентій (Живчик)